експерт, консультантка з публічних закупівель, Київ
Чи завжди виконання договору про закупівлю залежить від його сторін? Судова практика свідчить, що ні. Ця історія покаже, до чого треба бути готовим закупівельникам і якими можуть бути рішення судів різних інстанцій
Договір — це домовленість двох сторін. І як ці сторони домовляться, як то кажуть, «на березі», так і «попливе договірний човен»: або через шторми та підводні рифи, або ж через погожу сонячну гладь. Але іноді не все залежить від сторін договору. Отож сьогодні ми поговоримо, які нюанси можуть чекати закупівельників, як замовників, так і учасників, при виконанні договорів.
У кінці минулого року замовник (Міноборони) провів переговорну процедуру на закупівлю палива дизельного ДТ-З-К5, клас 2 (процедура закупівлі в ProZorro № UA-2016-11-14-001643-а, очікувана вартість: 93 375 000,00 грн. з ПДВ)*.
Переможцем обрали ТОВ «Вог Аеро Джет» з ціною пропозиції 92 862 000,00 грн. з ПДВ. Цю процедуру оскаржило до господарського суду ТОВ «Торговий дім «Атлантік». Воно вимагало визнати недійсними:
результати відбору учасників для проведення переговорної процедури закупівлі;
договір про закупівлю.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 16.12.2016 у справі № 910/22898/16 заяву ТОВ «Торговий дім «Атлантік» про забезпечення позову у цій справі задовольнив: заборонив Міноборони і ТОВ «Вог Аеро Джет» вчиняти будь-які дії, спрямовані на виконання договору про постачання для державних потреб палива рідинного та газу; олив мастильних, для техніки спеціального призначення від 15.12.2016 № 286/1/16/36 за результатами переговорної процедури закупівлі.
І хоч рішенням Господарського суду міста Києва від 26.12.2016, яке набрало законної сили 10.07.2017, в задоволенні позовних вимог ТОВ «Торговий дім «Атлантік» проти Міноборони відмовлено повністю, проте це рішення «відгукнулося» замовнику в іншій господарській справі вже після закінчення строку дії зазначеного договору.
У лютому цього року заступник Генерального прокурора України — Головний військовий прокурор звернувся в інтересах держави в особі Міноборони до ТОВ «Вог Аеро Джет» з позовом про стягнення 2 671 628,00 грн пені та 5 054 432,00 грн штрафу за неналежне виконання зобов’язань за договором № 286/1/16/36 від 15.12.2016.
Відповідно до пункту 6.3.1 договору № 286/1/16/36 від 15.12.2016 (далі — договір № 286/1/16/36) постачальник зобов’язаний забезпечити постачання продукції у строки, встановлені договором. Пунктом 7.2 договору № 286/1/16/36 передбачено, що в разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов’язань при закупівлі продукції за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (неустойка, штраф, пеня) у розмірах, передбачених пунктом 7.3 договору. Зокрема, за порушення строків постачання продукції постачальник сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1% вартості продукції, з якої допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів з постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості (п. 7.3.2 договору № 286/1/16/36). Договір № 286/1/16/36 набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2016, а в частині проведення розрахунків — до повного їх завершення (п. 10.1 договору).
Позивач обгрунтовував свій позов тим, що відповідач не виконав умови договору та не поставив пальне у передбачений договором строк, а також станом на час подання позову до суду. Так, відповідач не виконав свої зобов’язання за договором з поставки пального у кількості 3 499 124 кг на суму 7 2206 173,30 грн. Через це позивач відповідно до умов пункту 7.3.2 договору нарахував пеню у розмірі 2 671 628,00 грн за період прострочення поставки обумовленого договором товару з 26.12.2016 по 31.01.2017 та штраф у розмірі 5 054 432,00 грн за прострочення поставки товару більше 30 днів.
Рішенням господарського суду міста Києва від 04.04.2017 у справі № 910/2153/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.07.2017, позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача:
пеню — 2 671 628,00 грн;
штраф — 5 054 432,00 грн.
Проте відповідач ТОВ «Вог Аеро Джет» не погодився з такою судовою позицією та оскаржив зазначені рішення до ВГСУ.
Відповідач — проти
У касаційній скарзі відповідач просив скасувати рішення першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким стягнути з нього на користь Міноборони пеню в розмірі 433 237,04 грн. Чим же насамперед обгрунтовував свою позицію касатор?
Так, на думку касатора, господарські суди не врахували, що в період дії договору сторони не реалізували його умов та не отримали те, на що розраховували, оскільки ухвалою господарського суду міста Києва від 16.12.2016 у справі № 910/22898/16 обом сторонам було заборонено вчиняти дії на його виконання.
Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, ВГСУ вирішив, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Чому саме — розглянемо далі.
Насамперед ВГСУ проаналізував мотиви задоволення позову попередніми судовими інстанціями. Задовольняючи позов, господарські суди виходили з того, що відповідач недопоставив у строк до 25.12.2016 позивачу дизельне паливо у кількості 3 499 124 кг на загальну суму 72 206 173,30 грн. На думку обох господарських інстанцій, це є порушенням умов укладеного сторонами договору. А тому позовні вимоги про стягнення з відповідача пені за період прострочення поставки обумовленого договором товару з 26.12.2016 по 31.01.2017 та штрафу за прострочення поставки товару більше 30 днів є обгрунтованими і підлягають задоволенню.
Одночасно господарські суди першої та апеляційної інстанцій зазначили: наявність ухвали від 16.12.2016 про забезпечення позову, про яку ми згадували вище, не була перешкодою для відповідача під час виконання ним договірних зобов’язань, оскільки не була скерована стягувачем до виконання у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі — Закон № 1404).
Проте касаційна інстанція такі висновки господарських судів попередніх інстанцій вважає передчасними з огляду на те, що вони зроблені без з’ясування всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Зауваження ВГСУ
ВГСУ у мотивувальній частині рішення звернув увагу на таке. Згідно з частиною 1 статті 265 ГК за договором поставки одна сторона — постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частин 1 і 2 статті 712 ЦК за договором поставки сторони зобов’язуються:
продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, — передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням,
покупець — прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Водночас статтею 655 ЦК унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні належно виконувати господарські зобов’язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставлять (ст. 193 ГК та ст. 526 ЦК). Відповідно до статті 629 ЦК договір є обов’язковим для виконання сторонами.
У разі якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК).
Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК).
Якщо зобов’язання порушено, настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК).
Частиною 1 статті 216 ГК передбачено господарсько-правову відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання: до них застосовують господарські санкції на підставах і в порядку, передбачених ГК, іншими законами та договором.
Статтею 230 ГК визначено, що порушення зобов’язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнають господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
Якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: • за порушення строків виконання зобов’язання — пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, • за прострочення понад тридцять днів додатково штраф у розмірі 7% вказаної вартості (ч. 2 ст. 231 ГК). Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюють у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Аналізуючи наявність підстав для стягнення штрафних санкцій з відповідача, ВГСУ звернув увагу й на те, що попередні інстанції не врахували під час прийняття оскаржуваних рішень:
часові рамки застосування позивачем санкцій та стягнення неустойки,
причини невиконання відповідачем умов договору.
Строк договору — час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке було під час дії договору (ст. 631 ЦК). Аналогічна норма передбачена частиною 7 статті 180 ГК.
Однією з підстав припинення зобов’язання є домовленість сторін (ст. 604 ЦК). А за статтею 598 ЦК зобов’язання припиняється на підставах, встановлених договором.
Господарські суди попередніх інстанцій не врахували наведені приписи законодавства щодо строку дії договору, а стягуючи з відповідача пеню та штраф, не досліджували умови договору щодо строку постачання товару та строку дії самого договору в частині поставки товару.
Касаційна інстанція зазначила, що вказані фактичні обставини мають значення для правильного вирішення справи. Адже у цьому випадку господарському суду слід встановити, якими часовими межами сторони окреслили існування у постачальника зобов’язання щодо поставки товару та можливість прийняття покупцем поставленого товару і його оплати в межах договору.
Скористайтеся демодоступом до свіжого номера електронного журналу «Держзакупівлі» edz.expertus.com.ua
✅ Для вас цілу добу будуть відкриті статті, відеороз'яснення, зразки документів
А чи була вина постачальника в непоставці продукції?
Ця судова справа цікава ще й позицією касації щодо засобів доведення вини постачальника у невиконанні ним договірних зобов’язань.
Так, за частиною 1 статті 614 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.
«Pacta sunt servanda»
«Pacta sunt servanda», — говорить основний принцип цивільного і міжнародного права, що з латинської означає: «договори мають дотримуватися». Цей принцип дає змогу забезпечити передбачуваність дій сторін договору під час його виконання. Така передбачуваність, в кінцевому рахунку, є вигідною обом сторонам договірних правовідносин, адже дає змогу чітко спланувати свої дії щодо виконання договору та водночас надає можливість звести до мінімуму витрати сил на підстрахування в разі невиконання договору іншою стороною
Норми статті 614 ЦК кореспондують з приписами статті 218 ГК, згідно з якими учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил господарської діяльності, якщо не доведе, що він вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов’язання, приписи цивільного та господарського законодавства покладають на особу обов’язок довести відсутність своєї вини. А звільняється особа від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов’язання.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 Господарського процесуального кодексу України(ГПК), визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Відповідно, ці норми зобов’язують господарський суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і достеменно підтверджених висновків.
Касаційний суд не погодився з висновком господарських судів попередніх інстанцій в частині відхилення ними доводів відповідача про неможливість ним вчиняти дії з виконання договору через винесення ухвали господарським судом в іншій справі про заборону таких дій. Нагадаємо, попередні інстанції виходили з того, що наявність ухвали господарського суду від 16.12.2016 у справі № 910/22898/16 не була перешкодою для виконання відповідачем, оскільки не була пред’явлена до виконання в порядку, встановленому Законом № 1404. То у чому ж тут нюанс?
Так, у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду (ч. 5 ст. 11 ЦК).
Зауважте, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов’язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України. Невиконання вимог рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне відповідальність, встановлену ГПК та іншими законами України (ст. 4-5 ГПК).
Ухвали господарських судів набирають законної сили в день їх постановлення.
Як наслідок, згідно з позицією касації, якщо відповідач знав про наявність відповідної ухвали суду, яка забороняла виконувати умови договору, то добровільне виконання ним цієї ухвали відповідало положенням пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України.
Втім, господарські суди попередніх інстанцій не досліджували повною мірою матеріали справи та не надали оцінки відповідним твердженням відповідача про неможливість виконання ним договору. До того ж наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили (ст. 43 ГПК).
З-поміж основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 129 Конституції України). Ці конституційні принципи закріплені в статтях 4-2 (Рівність перед законом і судом) та 4-3 (Змагальність) ГПК.
Рішення касаційної сторони — на користь справедливості
У цій судовій справі касаційна сторона стала на бік відповідача, адже він з посиланням на приписи статті 614 ЦК і статті 218 ГК стверджував, що вживав заходи щодо належного виконання зобов’язань за спірним договором. Однак за наявності заборони обом сторонам вчиняти будь-які дії, спрямовані на виконання договору від 15.12.2016 № 286/1/16/36, у нього не було можливості здійснити поставку у встановлені договором строки. Зверніть увагу, що заборонено виконувати договір було як відповідачу, так і Міноборони, тобто замовник не міг не знати про таку заборону.
Однак наведені доводи відповідача залишилися без оцінки господарських судів попередніх інстанцій.
За таких обставин висновки господарських судів попередніх інстанцій щодо наявності або відсутності вини відповідача у порушенні строку поставки продукції і, як наслідок, наявності або відсутності в цьому випадку правових підстав для покладення на відповідача відповідальності у вигляді сплати неустойки за порушення поставки палива є передчасними.
Як наслідок, ВГСУ постановою від 20.09.2017 скасував постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.07.2017 та рішення господарського суду міста Києва від 04.04.2017, а справу № 910/2153/17 направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
При цьому касаційний суд зауважив, що під час нового розгляду необхідно встановити обставини, зазначені в його постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону. Із постановою ВГСУ від 20.09.2017 у справі № 910/2153/17 можна ознайомитись у Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі — ЄДРСР).
Далі буде
Станом на момент нашого аналізу згідно з даними ЄДРСР Господарський суд міста Києва ухвалою від 2 жовтня цього року прийняв справу № 910/2153/17 до свого провадження (на новий розгляд) та призначив до розгляду у судовому засіданні на 1 листопада. Тож надалі стежитимемо за перипетіями у цій справі та проаналізуємо на сторінках часопису, чи судилося все ж таки Міноборони стягнути штрафні санкції з переможця.
