Казенне підприємство «Морська пошуково-рятувальна служба» (далі — позивач) звернулося до суду з позовом, де попросило зобов’язати ТОВ (далі — відповідач) внести зміни до укладеного договору про надання послуг з оперативного лізингу автотранспорту (далі — Договір). А саме додаток до Договору «Графік оплати лізингових платежів» доповнити графіком погашення лізингових платежів рівномірними частинами щорічно.
Сторони уклали Договір за результатами процедури відкритих торгів із закупівлі послуг оперативного лізингу автомобілів та мікроавтобусів (закупівля UA-2016-12-09-002217-b). За Договором відповідач передав позивачу у платне строкове користування на умовах оперативного лізингу сім одиниць автотранспорту строком на 36 місяців. Невід’ємною частиною Договору є додаток до нього, у якому наведені розмір, порядок і строки сплати лізингових платежів.
Що стало підставою для позову
Мінінфраструктури провело аудит діяльності позивача. Перевіряльники з’ясували, що графік погашення лізингових платежів не враховує обсягів наданих послуг за кожний місяць протягом строку лізингу.
За результатами аудиту позивачу рекомендували усунути виявлені невідповідності. А саме внести зміни до Договору, аби:
- відкоригувати його вартість у бік зменшення за умови надання гарантії з боку лізингодавця на зменшення обсягу послуг;
- передбачити у ньому калькуляцію вартості послуг оперативного лізингу;
- привести у відповідність графік погашення лізингових платежів рівними частинами щорічно.
З огляду на отримані рекомендації позивач двічі звертався до відповідача з пропозицією внести зміни до Договору, проте погодження так і не отримав.
Чим мотивувалися судді
Господарський суд Одеської області відмовив у задоволенні позову. Його рішення залишив без змін і Одеський апеляційний господарський суд.
Рішення цих судів позивач оскаржив у касаційному порядку. Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановою від 30.01.2018 залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів без змін.
Чому ж так одностайно відмовили позивачу всі три судові інстанції?
По-перше, положення Закону України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII (далі — Закон № 922) є спеціальними нормами, які визначають правові підстави внесення змін та доповнень до договорів, укладених за результатами публічних закупівель. Ці положення слід застосовувати переважно щодо норм Цивільного кодексу України (ЦК) та Господарського кодексу України (ГК). А саме статей 651 ЦК і 188 ГК, які визначають загальну процедуру внесення змін до договору.
Спеціальна норма права — частина 4 статті 36 Закону № 922 — забороняє:
- передбачати в укладеному договорі про закупівлі умови, які відрізняються від умов тендерної пропозиції;
- вносити зміни до договору, окрім переліку змін, що їх визначає частина 4 статті 36 Закону № 922.
Отже, якщо внести зміни до договору про закупівлі поза межами цього переліку, це означатиме їх нікчемність відповідно до частини 1 статті 37 Закону № 922.
По-друге, умови тендерної документації передбачали, що додаток до Договору сторони складають під час підписання Договору. Тобто тендерна документація фактично не містила цього додатка. Але ж лізингові платежі є істотною умовою договору фінансового лізингу (ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997 № 723/97-ВР).
На думку Верховного Суду, якщо тендерна документація не містить такої істотної умови договору, як лізингові платежі, це може бути підставою визнати договір недійсним (нікчемним). Та оскільки таку вимогу позивач не заявляв, суди попередніх інстанцій правомірно не розглядали питання про визнання договору недійсним.
Верховний Суд не вбачає законних підстав задовольнити вимоги позивача про внесення змін до істотної умови договору — лізингових платежів, якої фактично не було у тендерній документації. До того ж відмова відповідача внести зміни до Договору не порушує прав та інтересів позивача. Адже саме він визначав умови тендеру та затвердив тендерну документацію.
По-третє, суд звернув увагу на доводи позивача про те, що він має особливий статус казенного підприємства та зобов’язаний виконувати рекомендації свого органу управління. Проте Верховний Суд вважає ці доводи такими, що не спростовують у цілому правильності рішень судів про переважне застосування спеціальної норми права над загальними нормами. А рекомендації Мінінфраструктури, надані за результатами аудиту, не є підставою для зміни умов договору.
